Метою виховання є формування гуманної, соціально-активної, різнобічної і гармонійної особистості. Це передбачає розвиток чуттєвої сфери дитини, розвиток у неї позитивного ставлення до природного довкілля.
Інтелектуальні почуття
Тільки природа у її різномаїтті й постійному розвитку спроможна забезпечити дитині задоволення потреби у враженнях. Адже на відміну від органічних потреб, потребу у враженнях не можливо задовольнити. Чим більше дитина отримує цікавих вражень, тим більше розвивається потреба в їх отриманні. Якщо потреба ця не задовольняється, у дитини виникає так званий сенсорний голод. Це можна спостерігати у дітей, які тривалий час перебували в одному приміщенні. Наприклад, під час хвороби, коли в дитини спала підвищена температура, прояви інфекції зникли, дитина нервується, не слухається, стає вередливою, упертою, дратівливою. Таку поведінку не можна віднести тільки до проявів хвороби – це прояви сенсорного голоду. Достатньо погуляти з дитиною на вулиці: у парку, саду, роздивитися дерева, птахів, комах, погратися з цуценям, як позитивні емоційні враження від спілкування з природним оточенням «вилікують» дитячу вередливість.
Отже, інтелектуальні почуття є емоційним відгуком на ставлення особистості дитини до пізнавальної діяльності в широкому її розумінні. Ці почуття виявляються в допитливості, відчутті нового, здивуванні, упевненості або сумнівах. Інтелектуальні почуття яскраво виявляються в пізнавальних інтересах, любові до знань, навчальних уподобаннях.
Естетичні почуття
Відчуття краси в явищах природи, гармонійна злагодженість в об’єктах цілого та частин, ритм, симетрія, довершеність форм і відтінків пов’язані з почуттям приємного, насолодою, яка глибоко переживається та облагороджує душу дитини. Ці почуття називаються естетичними. Естетичний смак з’являється у дитини в ранньому віці. Тому дуже важливо своєчасно накопичувати в дітей естетичні враження, розвивати в них відчуття кольору, відтінку, форми, вчити бачити красу природи в цілому.
Ще до того, як людина навчиться що-небудь виготовляти або робити, вона вже спроможна сильно відчувати природу, сильно переживати наплив свідомо-несвідомих відчуттів у процесі бачення її краси й величі. Звідси випливає особлива, випереджаюча роль емоційного сприймання для розвитку естетичних почуттів. Далеко не всі люди бувають спроможні глибоко входити в світ краси і повною мірою насолоджуватися нею. Залежно від рівня загальної та мистецької культури, люди по-різному відгукуються на красу. Одні глибоко переживають гармонійно виражені ритм і риму, переходи та взаємопереходи кольорів, звуків, форм та рухів, інші не відчувають цієї гармонії й захоплюються грубими, різкими звуками, безладними рухами, випадковими поєднаннями кольорів, стандартними формами.
Для того, щоб виховувати естетично культурну особистість, потрібно відкрити дитині очі на цей світ, поселити в її душі радість і натхнення. У цьому допоможуть об’єднані зусилля вихователів у дитячому садку, батьків удома і вчителів у школі. Це необхідно тому, що всі упущення в духовному житті дитини, і особливо в сфері емоційного і естетичного виховання, неможливо компенсувати в більш зрілому віці. Якщо любов до природи і захоплення її красою не приходять до людини у дитинстві, не прищеплені їй змалку, то вони, як правило, вже зовсім не приходять. Або ці емоції, прокинувшись нарешті, носять поверхневий, невідвертий характер.
Звідси витікає неоціненне значення природного довкілля для розвитку емоційно-естетичної сфери дітей.
В.О.Сухомлинський наголошував, що при сприйнятті краси природи «до почуттів треба підвести» і що для цього потрібні «емоційні ситуації». У даному випадку не підходять ні дидактика, ні примус, ні штучне розчулення красою природи, ні будь-який педагогічний трафарет. Тут необхідна вільна організаційна і психологічна підготовка до сприйняття, наприклад, снігопаду і зимового лісу, повені, цвітіння садів тощо. Також потрібні нечисленні, але відповідні, зігріті власним відчуттям природи слова вихователя, які увиразнюють красу, допомагають побачити її так зворушливо й світло, щоб серце слухача сповнилося солодким відчуттям радості.
Усе це є, за словами Сухомлинського, створенням емоційної ситуації – «чарівним торканням» до глибини людської душі. «Відсутність емоційного знання природи, серцева атрофація до неї – є такою ж важливою втратою для людини, як і життя, прожите без кохання, таке ж невігластво, як незнання, наприклад, таблиці множення». Емоційне відкриття природи значуще для людини і в тому плані, що дає їй змогу «бачити» саму себе в об’єктивному світі, гостро відчувати власне буття, повноту й радість життя.
Через емоційне спілкування з природою дорослі мають впливати на виховання в дитини позитивного емоційного ставлення до самої себе. «Бачення і переживання краси навколишнього світу, – стверджував В. О. Сухомлинський, – одне з головних джерел розуміння й переживання радості буття, краси життя, неповторності та унікальності думки про те, що я живу…».
Моральні почуття
Сучасні психологи розглядають естетичне сприйняття як емоційне пізнання світу, яке, починаючи з почуттів, у подальшому спирається на розумову діяльність дитини. У дошкільному віці воно відрізняється емоційною безпосередністю, підвищеним інтересом до довкілля, живою реакцією на зустріч із красою природи, що виявляється в усмішках, вигуках, міміці, жестах.
Спілкування з природним довкіллям спільно з дорослими допомагає дітям оволодіти емоційною регуляцією поведінки, засвоїти її еталони. Вже з двох років малюк орієнтується щодо моральних норм «добре-погано». Але лише цих знань недостатньо, щоб дитина поводила себе морально. Одночасно зі знайомством з природним довкіллям дитина отримує еталони ставлень і людських цінностей: одні об’єкти, явища, дії набувають знаку бажаних, приємних; інші, навпаки, відкидаються як негативні, потворні, небезпечні. У подальшому дитина вчиться співставляти еталони з власними враженнями, вчинками, діями. Протягом дитинства сила емоцій, їхня тривалість і стійкість змінюються у зв’язку зі зміною характеру діяльності дитини та її мотивів, а також у зв’язку з ускладненням відносин дошкільника з природним довкіллям.
Якщо дитина у своєму найближчому оточенні бачитиме високоморальні приклади, то, набувши певних знань та вмінь шляхом пізнавальної, ігрової діяльності, вона зможе коригувати свої потреби.
Розкриваючи дошкільнятам світ природи, знайомлячи їх з потребами довкілля, педагог може відкрити й зміцніти в кожній дитині такі високі моральні якості, як правдивість, доброта, любов, терпіння, милосердя, ініціативність, мужність, турботливість, чуйність. Отже, почуття, які мотивують дії дитини в природі, сприяють усвідомленню таких сталих норм і правил поведінки в природному довкіллі, у яких проявляється стійке ставлення людини до світу, і саме їх називають моральними.
Практичні почуття
Почуття, що пов’язані з практичною діяльністю дітей і залежні від вольової діяльності дитини, називають практичними. Вони виявляються в захопленні, у задоволенні діяльністю, творчому підході, радості від успіхів або у незадоволенні, байдужому ставленні до діяльності. Практичні почуття розвиваються або згасають залежно від організації та умов діяльності. Вони особливо успішно розвиваються і стають стійкими тоді, коли діяльність відповідає інтересам, нахилам і здібностям дитини.
Показником позитивного розвитку практичних почуттів є те, що діти вміють долати певні труднощі, докладають вольових зусиль, відчувають задоволення від своєї роботи. Наприклад, для створення сприятливих умов для життя хатніх тварин треба почистити клітку, помити поїлку, набрати чистої води, нарізати моркви, насипати зерна і т.ін. Для цього потрібен певний час і фізичні зусилля, які можна було б витратити на щось інше, не менше цікаве й корисне, наприклад, на гру. Але почуття обов’язку, турбота, можливість відчути задоволення від добре виконаної роботи спонукають дитину працювати для маленьких улюбленців.
Яскраве уявлення дітьми змісту і форми діяльності, її процесу і результату для інших людей і природних об’єктів – основна передумова виникнення й розвитку практичних почуттів.
Отже, спілкування дошкільників з природою впливає на збагачення їх емоційної сфери, розвиває інтелектуальні, естетичні, моральні і практичні почуття, сприяє становленню гармонійної гуманної і активної особистості.
Умови виховання позитивного емоційного ставлення дошкільників до природи, зокрема:
- Процес емоційно-естетичного сприйняття залежить від культури сенсорної. Тому потрібно вчасно турбуватися про активізацію чуттєвих аналізаторів дитини, забезпечувати належну гостроту кольорового зору, слуху, тонку диференціацію запахів, тактильних та смакових відчуттів.
- Дитина відчуває природу в русі. Отже, потрібно забезпечити необхідний діапазон видів діяльності та достатній рівень рухливості дошкільників у природі (музичні та пластичні імпровізації «Уяви: ти – соняшник», «Таночок осіннього листя», словотворчість, робота з природним матеріалом), а також цікаві форми емоційно-естетичного пізнання навколишнього світу (ігри, змагання, конкурси, трудові справи та інше).
- Налагоджуючи безпосередній контакт із природою, необхідно підносити сприймання на належний емоційно-образний рівень та організовувати оцінну діяльність дітей. Умовою для цього є експресивність слова вихователя, виразність пантомімічних реакцій, а також вдалий добір та доречне застосування художніх активізаторів: пейзажної лірики, загадок, казок, пісень тощо.
Оточуюча природа приваблює дитину, впливає на її емоційну сферу, спонукає до роздумів, пошуків відповідей на численні запитання. І дуже важливо, щоб у цей період педагог знаходився поруч з дитиною. Роль вихователя полягає в тому, щоб навчити малюка розуміти мову довкілля, відчувати себе його часточкою, ставитися до природного оточення з любов’ю і бережливістю.
Ведучи дитину по дорозі життя, педагог повинен ураховувати неповторність і короткочасність сензетивних періодів. Якщо він не навчить, не виховає, не розвине сенсорну культуру, мовлення, мислення, допитливість, спостережливість, чуття краси і любові, ніхто й ніколи не зможе відшкодувати для особистості ці втрати.
Неоціненна роль вихователя у формуванні перших естетичних почуттів, реалістичних уявлень про природне довкілля, перших природоохоронних вчинків і навичок. Бо все перше сприймається психікою дитини, немов лягаючи на чистий білий аркуш і стаючи основою для формування її подальшого життєвого досвіду й світогляду. І якщо перші уявлення дитини будуть позначені педагогічною помилкою, подальше засвоєння дитиною знань, умінь і навичок буде викривленим, неповноцінним чи носити недорозвинутий характер. А, як відомо, перевчати набагато важче, ніж вчити.
Роль вихователя в тому, щоб показати природу як могутній пізнавальний чинник, як невичерпне джерело активних вражень, радісних переживань і глибоких почуттів. Без цього неможливий гармонійний розвиток особистості. Вчити помічати прекрасне довкола, знаходити в природі те, що змальовується в поетичному творі, відповідає певному музичному настрою або сюжету картини художника, – надзвичайно важливе завдання для вихователя. Справжню ціну вихователю складає його вміння поєднувати, синтезувати всі види діяльності, усі засоби художнього впливу таким чином, щоб навчання для дитини стало для неї задоволенням, а праця переросла в потребу охороняти, примножувати природні багатства.
Природа – багате джерело духовного збагачення людини. Розбудити чутливість душі, звернутися до виховання почуттів – одне з головних завдань, поставлене сьогодні самим життям. Вдивлятися, вслуховуватися, не минати, побачити прекрасне і не лишитися байдужим – от чого ми повинні навчати наших дітей. Розвиток почуттів маленької дитини тісно пов’язаний з любов’ю до природи. І треба виховувати її так, щоб милування природою стало для неї життєвою потребою, а відчуття відповідальності за цей чарівний, але беззахисний світ, стало життєвою необхідністю. Адже у спілкуванні з цим живим, тендітним світом природи і формуються гуманні й моральні якості маленької людини. Милуватися красою природи – це значить зробити її предметом особливої уваги, це значить духовно з’єднатися з нею. Не можна перетворювати милування в обов’язкову повинність, бо внаслідок цього дитячі оцінки неминуче втратять свіжість, природність і будуть приречені на умисну пишномовність, що призведе врешті-решт до фальші, нудьги та байдужості.
Слід організовувати цей процес якомога тонше, ураховуючи індивідуальні особливості дітей, їх бажання, вміння і потреби. Позитивні емоції, отримані дитиною від спілкування з природою, сповнюють дитину радісними життєлюбними відчуттями , а вони прямо впливають на весь лад її почуттів, підвищуючи її тонус, роблячи дитину активною, енергійною, цілеспрямованою. Емоції – це передумови до складніших переживань дитини (сприйняття прекрасного, оцінка його), до більшого розвитку художніх здібностей. Тому головна задача педагога – зберегти і розвинути в людині надане дитині природою уміння радіти, дивуватися побаченому, творити свій світ, пізнавати його не тільки розумом, а й почуттями.
Нові коментарі